DSC_1439

Володимир Назаренко: «Розкажу про 7 днів пекла, або моя історія перебування в Дебальцевому в оточенні»

10 лютого

О 3:00 російські війська з 25-го полку спеціального призначення зайняли Логвіново. Насправді про це дізнався пізніше. Нежданчик був, коли до мене на позицію завітав «Батя» (комбат) чим посуті і розбудив. Від нього я дізнався, «що все пропало» і треба «рвати когті», або збиратись. Чекали на команду, щоб організовано відходити. Але в штабі АТО сиділи безхребетні і нерішучі генерали, місце яких на смітнику історії. Жодного адекватного рішення не могли прийняти в той час, як ворог посиленими темпами укріплювався і підтягував величезні танкові з”єднання в нашу сторону.

gskPwvrCGw811 лютого

Весь попередній день ми провели в очікуванні команди на відхід, яку чекали до самого ранку, але не сталось і ми морально готувались триматись до останнього. Почали рахувати патрони, літри бензину, воду і ввели жорстокий графік економії.

12 лютого

Зранку ми досить непогано працювали по ворожих об’єктах і сповіщали нашій артилерії про пересування ворожих колон, які врешті так і не добрались до свого місця признанчення. Добре ми тоді накидали ворогу, який помітно нервував. Під вечір ми дізнались про мінські домовленості. Особливо в них ніхто не вірив, але все ж таки була краплина надії (на війні атеістів немає і всі сподіваються на краще). Морально всі тримались і не панікували – чекали 15 лютого 00:00. Тоді мало бути припинення вогню.

13 лютого

День прйшов під постійними обстрілами зі сторони ворога. Були звістки про спроби батальйону «Донбас», а також 30-ї бригади розблокувати шлях на Дебальцеве. Але через 3 дні після оточення то вже була нереальна задача. Боєприпаси нашої арти були майже вичерпаними, тому ми намагались відповідати ворогові лише коли чітко були впевнені, що нанесемо йому втрат.

14 лютого

З самого ранку був жахливий туман, тому ворог прицільно стріляти не міг. Ми також намагались економити боєприпаси. Один єдиний тепловізор хоч якось допомагав. По обіді за моїм наказом висунули группу, яка допомогла зробити Леніну безглузде самогубство в Дебальцевому.

15 лютого

Настало псевдо перемир’я. Останній залп «Граду» ліг біля нас о 00:02, а потім була гробова тиша. О 01:14 запрацював ворожий кулемет. Подумали, що прострілюють зеленку – бояться наших диверсантів, адже туман не зійшов, а тільки посилився. Закінчилось так зване «перемир’я» десь о пів на четверту ранку, коли нас привітали мінометним обстрілом. Власне, ми зрозуміли, що нема ніякого припинення вогню і наша арта почала відповідати десь між 8:00 і 9:00 ранку. Моральний дух впав. Всі зрозуміли, що ми в повній дупі. РНБО, речник АТО Лисенко, і всі штабні криси на чолі з Муженко казали по телевізору, що не треба панікувати, оточення немає, все під контролем і «ВООБЩЕ НАСТАЛ МІР, НІКТО НА ДАНБАСЕ НЕ СТРЕЛЯЕТ». Це все була брехня. Насправді ситуація була критична і вимагала надзвичайної зібраності.

16 лютого

День нічим особливим не вирізнявся. Обстрілювали ще сильніше ніж до «перемир’я». Ми відповідали ворогові, використовуючи наявні «Урагани», які знаходились на «великій землі» (так ми називали землю, яка не була в оточенні).

17 лютого

«Йожик» і його хлопці-герої. Ранок на Комуні почався зі звістки про те, що чеченці захопили центр міста, вокзал і райвідділок міліції та групою (разом з танком) вийшли до «ласточкі» (знак «Дебальцеве»). З іншої сторони дороги на стороні Комуни стояли хлопці «Йожика», які прийняли бій і зупинили чеченців. Тоді сепари понесли добрих втрат. Але після новини, що Дебальцеве пав, всі розуміли, що наше знищення – це питання часу. Кожен опорний пункт, по факту, опинився в подвійному кільці. Оборонятись в таких умовах було просто неможливо. Офіцери на місцях почали перебирати варіанти про відхід задля збереження особового складу. В полон здаватись ніхто не збирався.

18 лютого

О 00:00 мені як офіцеру було повідомленно, що 128-ма бригада прийняла рішення про відхід. Ми мали відходити в другій колоні, прикриваючи основну колону. Наше завдання було триматись будь-якою ціною, поки основна колона рухалась полями до “великої землі”. Ворг не мав захопити Комуну, бо це б перекрило єдиний шлях на відступ сил української армії.

Власне наш відступ почався о 5-й ранку, коли вже почало світати. До цього моменту наша техніка була майже повністю знищена, а маршрут по якому відходила 128-ма був під постійним обстрілом. У зв’язку із цим було прийнято рішенння відходити пішим порядком. Найбезпечнішу дорогу я знав від «Зеленого», який до цього 3 чи 4 ночі не спав, намагючись «Ураганами» прочистити нам коридор. Відразу, майже не мешкаючи, ми почали піший рух. Дорога пролягала полями та ярами, де знаходились ворожі розтяжки, секрети. Нашу велику групу піхоти постійно обстрілювали. Я намагався всіх бійців квапити, щоб ніхто не зупинявся. Перестрілка велась саме по нам, тому будь-яка зупинка могла коштувати десятки життів. Власне тоді я відчув, що значить ПЕКЛО. Коли по тобі гатять з артилерії, мінометів, «Градів», танків, гранотометів, кулеметів, снайперських гвинтівок, а заховатись ніде. перед тобою тільки рівне поле. І все. Дякувати Богові, вирвались. Але ту взаємопідримку, високий рівень згуртованості, сміливості і самовідданості наших бійців я ніколи не забуду. Сподіваюсь, будуть покарані ті представники Генштабу і штабу АТО, які своєю бездіяльністю і халатністю призвели до сотень жертв. Дебальцеве має стати тим Сталінградом, після якого ми перейдем у весняний наступ і нашою метою буде вихід на державні кордони. Слава Україні!